біорізноманіття

Мета. Визначення інформаційної цінності видів-біоіндикаторів з числа мисливських тварин для оцінки екологічного стану агроландшафтів та рівня трансформації в них біологічного різноманіття. Методи. Польові (шумового прогону, маршрутний); еколого-аналітичні, статистичні, методи мат-ричної алгебри). Результати. В умовах Північного Приазов’я України ключовими антропогенними факторами, які визначають чисельність популяції: для куріпки сірої ̶ структура агроландшафту; для зайця-русака ̶ структури посівних площ, чисельності хижаків та стан сонячної активності. Вперше встановлено знач-ний кореляційний зв’язок між чисельністю популяцій індикаторних видів та пестицидним навантаженням на територію як на регіональному, так и локальному рівнях. В динаміці популяцій індикаторних видів виявлено короткі та довгі хвилі чисельності. В умовах пестицидного пресингу найбільш вразливим є регулюючий вплив зоофагів на консументів нижчих порядків. Тому при збільшені пестицидного наван-таження регулюючий вплив хижаків на ряд представників фітофагів буде зменшуватися, що пояснює явище збільшення чисельності деяких фітофагів при загальному токсичному впливі пестицидів. Висновки. Висока щільність населення та густа інфраструктурна мережа є істотними факторами трансформації біорізноманіття у межах регіону. Загальний стан біологічного різноманіття в регіоні ви-знано як дуже напружений. Екологічне обґрунтування потенційних видів-індикаторів дозволяє на основі досліджених закономірностей динаміки їх популяцій різного рівня просторової організації запропонувати метод біоіндикації екологічних порушень в агроландшафтах. При цьому інформативним показником антропогенного тиску є поточна чисельність популяції індикаторного виду польової дичини.

Спеціалізація сільського господарства, яка впродовж тривалого часу розглядалась як економічна катего-рія, сьогодні набуває нового – екологічного змісту, стаючи зв’язковою ланкою між харчовими потребами людини і можливістю природних екосистем забезпечувати ці проблеми. Метою є наукове обґрунтування необхідності «вписання» спеціалізації сільського господарства у дина-міку природних екосистем на складному шляху їх трансформації у агроекосистеми. Результати. Взаємовідносини суспільства з природою в біосфері планети розвиваються як дві складові частини більш генерального процесу – еволюції природи і суспільства. Загострення глобальної екологіч-ної проблеми спричинене суттєвою різницею швидкостей з якими вони розвиваються. При цьому, відповідно до ідеї взаємозв’язку простору і часу цей процес (взаємодії природи і суспільства) робить відповідні «відбитки» на будь якій території. Такі «відбитки» знайдені на території Харківської області, на якій досліджувалась динаміка агроекосистем. Оскільки кордони агроекосистем є конструктивними, тобто тими, що весь час змінюються, вони формують свої, відмінні від адміністративних кордонів просторові утворення. Але у природних екосистемах механізми пристосування набагато розвинутіші, передусім через багатоярусність природних угруповань на відміну від монокультури, яка практикується в агроекосистемх. Вирішити екологічні проблеми сучасного сільського господарства можливо завдяки впровадженню адаптивних агроекосистем, в яких головні речовинно-енергетичні механізми за своїм типом максимально наближені до тих, що мають місце у природних екосистемах. Таке «наближення» здійснюється за рахунок збільшення біорізноманіття, значного посилення органічної складової землеробства, повноцінних сівозмін, біодинаміки та вермикультури. Взагалі, адаптація покликана максимально наблизити сучасні напрямки розвитку сільського господарства до тих потенційних можливостей, якими володіє кожний природний ландшафт. Висновки. В процесі ноосферогенезу вид «Homo Sapiens» сформував свою, не менш природну, екосистему – агроекосистему, яка пройшла складну еволюцію. Згідно з припущенням, що сільське господарство за типом речовинно-енергетичних відносин найбільш наближене до природних екосистем, наукове обґрунтування його спеціалізації, яка б відповідала наявному агрокліматичному потенціалу певного природного ландшафту, вважається нам головним завданням, виконання якого забезпечить збалансоване природокористування у агросфері. З точки зору теорії і методології екологічної науки ноосферні екосистеми, серед яких найбільш наближеними до природних є агроекосистеми, вже сформовані і можуть стати тим об’єктом і предметом дослідження, який виведе знайому вітчизняним екологам але не помічену науковим загалом неоекологію на зовсім інші обрії.

Мета. Дослідження сучасного стану макрозообентосу в прибережних водах Одеської затоки в 2016-2017 рр. Методи. Стандартні методи відбору зразків, визначення, оцінки чисельності і біомаси макрозообентосу. Результати. Наведено результати аналізу біорізноманіття, структурних характеристик і таксономічного складу макрозообентосу прибережних вод Одеської затоки. Досліджено сезонну динаміку його чисельності та біомаси. За метриками макрозообентосу проведено оцінку якості морського середовища. Висновки. Всього в 2016-2017 рр. в Одеській затоці ідентифіковано 121 таксон бентосних безхребетних. Таксономічний склад і кількісні показники макрозообентосу мають сезонний хід, що чітко просліджується, з максимальним розвитком бентосу в літній період. У зразках навесні 2016 року було зареєстровано 75 таксонів макрозообентосу, влітку – 82 таксони, восени – 60 таксонів, а влітку 2017 року – 62 таксони. Основу макрозообентосного угрупування складали молюски (Mollusca) з домінуванням виду М. galloprovincialis, а також представники членистоногих (Arthropoda) і кільчастих червів (Annelida). Значний внесок до видового складу макрозообентосу вносили представники груп мохуваток (Bryozoa), немертин (Nemertea) і плоскі черви (Platyhelminthes). Внесок губок (Porifera), кнідарій (Cnidaria) і форонід (Phoronida) у бентосні угрупування Одеської затоки був незначним. В 2016-2017 рр. в Одеській затоці виявлено 3 види вселенців – двостулкові молюски Anadara kagoshimensis і Mya arenaria, а також черевоногий молюск Rapana venosa. З 121 таксонів макрозообентосу 4 - занесені до списків Червоної книги України, 6 – до списків Червоної книги Чорного моря. На різних субстратах в період досліджень відмічалась практично рівна кількість таксонів макрозообентосу. В зразках на пухких ґрунтах число таксонів на різних глибинах змінювалось від 5 до 40; при значеннях індексу біорізноманіття Шеннона (Н) – 1,7-2,9; на змішаному субстраті – від 19 до 48 видів; при Н – 1,3-2,8. Чисельність і біомаса макрозообентосу змінювалась на пухких ґрунтах в границях від 0,070х104 до 3,227х104 екз./м2 і від 0,002 до 5,361 кг/м2; а на кам’янистому субстраті – від 0,667х104 до 170х104 екз./м2 і від 0,088 до 46,811 кг/м2 відповідно. Якість морського середовища, оцінена за індексами AMBI і M-AMBI, розрахованими у всіх 26 зразках, оцінено як високе (High) в 4, хороше (Good) в 17 і як середнє (Moderate) в 5 випадках з 26. Середні значення індексів AMBI і M-AMBI для різних сезонів року становили: перша декада червня 2016 року – 1,84±0,07 і 0,69±0,04 відповідно; серпень 2016 року – 1,66±0,12 і 0,84±0,05 відповідно; листопад 2016 року – 2,62±0,13 і 0,60±0,02 відповідно; червень 2017 року – 2,72±0,11 і 0,73±0,05 відповідно.

Стратегія зеленої інфраструктури використовується у різних напрямках, які пов’язані з проектуванням, захистом та охороною навколишнього середовища. Мета. Провести аналіз міжнародного досвіду у галузі використання концепції зеленої інфраструктури, визначити основні теоретичні та практичні підходи до оцінки зеленої інфраструктури, провести аналіз шляхів інтеграції стратегії зеленої інфраструктури до територіального планування та включення у політику управління природними ресурсами у країнах Європи та світу. Результати. Проведено аналіз наукових джерел щодо питання вивчення концепції зеленої інфраструктури; проведено огляд літератури у суміжних дослідженнях, які прямо чи опосередковано стосуються зеленої інфраструктури. Встановлено, що є певні регіональні відмінності використання концепції зеленої інфраструктури в Європі, Америці, Азії. Спрямування практичних досліджень у цій сфері залежить від цілей, функцій та наявних елементів зеленої інфраструктури. Внаслідок цього може змінюватися її методологія. Виявлено можливості і обмеження використання її в Україні. Стратегія зеленої інфраструктури має найбільше використання в країнах Європи і США для забезпечення екологічного підґрунтя економічного розвитку території. Зараз для неї характерно як розвиток вглиб до більшої дета-лізації, так і в просторовому сенсі – охоплюючи все більші території. Висновки. З огляду на відсутність правових механізмів втілення в Україні концепції зеленої інфраструктури доцільно інтегрувати її у ландшафтно-екологічне планування і рекомендувати використовувати на локальному рівні з подальшим поширенням на великі території.

Розглянуто особливості регіональної екомережі Вінницької області. Охарактеризовано національні природні ядра, регіональні центри біорізноманіття, національні та регіональні екокоррідори території. У структурі екомережі Вінницької області виділено 41 ключову територію. Серед них 3 національних природних ядра та 38 регіональних центрів біорізноманіття. Вони відрізняються найбільшим біотичним і ландшафтним різноманіттям і, як правило, представлені природно-заповідними об’єктами.